"Як російська література служить імперії": яким чином РФ використовує культуру для ведення кривавих війн


"Як російська література служить імперії": яким чином РФ використовує культуру для ведення кривавих війн

Триває воєнна агресія РФ проти України, наші воїни завдають колосальних втрат окупантам, що викликає шалену істерію пропагандистів РФ. Російські імперіалісти вдаються до щонайбільш абсурдних вигадок, аби впливати на населення Росії, охоче використовується і маніпуляції, пов’язані з використанням так звано російської культури. Фахівці з’ясували, чому російські письменники завжди виправдовували вторгнення, славили владу, і заперечували свободу.

Як інформує “Тиждень”, існує три способи бути російським письменником: продатися владі, емігрувати або померти. Часом їхні автори встигають поєднати кілька опцій. Не будемо про мертвих і про обставини їхньої смерті: про Замятіна, Єсєніна, Маяковського, Мандельштама, Бабеля, Ільфа та Петрова, Цвєтаєву, Хармса, Вєнєчку Єрофєєва.

В більшості, вони якраз намагалися творити справжню літературу, через що й мусили піти. Не будемо про емігрантів: комусь із них, як Бродському чи Солженіцину, навіть перебування в вільному світі та Нобелівська премія не допомогли позбавитися від істерії великодержавного шовінізму.

Глянемо на інших, на тих, що своїм пером вірно служили державному молоху, дбайливо вирощували в головах «соотєчєствєнніков» отруйну пухлину сліпоти та власної вищості. Так, чільні російські письменники або живлять самодержавні комплекси, або ниють, що живуть у рабській задусі, з якої немає виходу.

З чого почалася нова українська література наприкінці XVIII століття? Правильно – з волелюбної та яскравої «Енеїди», яка всім зайшла тоді й тримає популярність дотепер. А з чого починається у XVIII столітті російська література? (Давньої літератури в них де-факто немає: вони видають за неї літературу писану в Києві від Х століття – намагаються привласнити. Привласнювати — це їхній рефлекс, від якого не можуть відмовитися навіть під загрозою повного колапсу).

Перші російські письменники – Ломоносов, Сумароков, Тредіаковський, Херасков – УСІ починали з пишних од – похвал «государям і «государиням». Сумароков навіть встиг написати такі «вєрноподданиє» тексти зразу чотирьом монаршим особам, які змінювали одна одну на троні: Анні Іоанновні, Єлизаветі, Єкатерині ІІ та її сину Павлу. А потім ще Потьомкіну. Якщо б ми зараз прочитали його «Оду государині імператриці Єкатерині ІІ на взяття Хотина й упокорення Молдавії», нас би шокував кожен рядок, адже поет мріє, що:

«Великого земель округа,

Которым пышен весь Восток,

Брега с Египтом жарка Юга

И струй Евфратовых поток

Мечем российским сокрушатся,

Селенья их опустошатся».

Я тут цитую лише тому, що далі цитувати не буду: можете бути певні – в російській літературі ДОСІ звучить подібне. З їхніх думок і мрій цю маячню не викреслено. Так, не всі автори і, відповідно, «простиє гражданє» думали так чи думають, але таких, що дотепер думають саме так, – пачками. Єгипет з Євфратом їм подавай, ага.

«Сонце російської поезії» Олександр Пушкін важко мучився все своє коротке доросле життя, провівши на каторгу більшість друзів своєї молодості, які надумали боротись за свободу й стали «декабристами». Може, саме цей тягар спонукав його шукати собі смерті на численних дуелях. Але кілька вкрай лояльних текстів за гроші царя Ніколая І, який відправив його друзів до Сибіру, він написати таки встиг. Ні, Пушкін не був циніком: він щиро повірив, що цар добрий, і в авторитарній владі майбутнє; став чиновником високого рангу в міністерстві, мав хороший оклад… А що поділяв захоплення Ніколая І царем Пєтром, то от вам, прошу, – поема «Полтава», в якій Мазепа, звісно ж, зрадник, а цар-імператор «прєкрасєн». А від ліберальних гріхів молодості Пушкін відмовився.

Про Гоголя багато не будемо: паскудно йому велося там на півночі – рвався в Київ, довго мандрував Європою й зависав у Римі, щоб довше не повертатися. Наче знав: Росія його вб’є. Так чи інакше – вбила. Доки тримався українського матеріалу, тексти були веселі та шедевральні, а на російських сюжетах загруз у смуток й добіг до «Записок божевільного». Так, розполовиненість мучить, а інколи й убиває. Це взагалі повторювана колізія: імперія висотує талановитих і вони мруть: Пушкін, Гоголь, Лєрмонтов, Чехов… Обставини смерті різні, але причина одна – інтелектуальна та творча задуха.

Лєрмонтов, Толстой були військовими в складі окупаційних військ на Кавказі та в Криму (насправді, письменників з таким «досвідом» значно більше, але я про відоміших). Не сумніваймося: детальніший аналіз їхніх творів показав би кілограми завойовницької риторики, закамуфльованої під патріотизм. Так, звісно, вони додають дещицю смутку з приводу знищуваних народів – такий собі меланхолійний імперський сентимент. Проте над усім їхнім письмом витає демон невідворотності та прийняття «судьби»: боротьба приречена, – промовляють численні їхні герої. Втім, у цьому останньому з переконáнь російській літературі є ще більший чемпіон – Достоєвський. От в кого дійсно свобода без вибору в кожному романі… А це, як ми розуміємо, зовсім не свобода.

Білогвардійський ідеолог Булгаков зробив багато для дискредитації радянської влади, проте чітко дотримувалися великодержавних поглядів. Його роман «Біла гвардія» пройнятий переконаннями про зверхність російської культури й ламентаціями про загибель імперії. Пізніше в п’єсі «Біг» ці мотиви лише посиляться. Втім, найбільший суспільний гріх Булгакова в його «відбілюванні» образу царя Івана Грозного. Абсолютний маніяк, який правив Росією майже 40 років у XVI столітті, організував репресивний апарат і перенищив купу народу, постає в п’єсі Булгакова «Іван Васильович» кумедним і навіть симпатичним. Словом, автору вдалося повністю зруйнувати негативний образ російського царя й замінити його більш привабливим. А чому, знаєте? Все просто: Грозним захоплювався Сталін й Булгаков намагався йому вгодити. Це однаково не вийшло (п’єсу заборонили), проте «позитивний» образ царя вже пішов далі й у 1970-х став популярним завдяки майже дослівній Булгакову екранізації Гайдая.

Благоговіння перед «сильною рукою» влади й апатична зневіра в пошуках людської свободи торкнулися не лише «серйозної» літератури, але й, скажімо, жанрів фантастики. Чільні радянські фантасти, брати Стругацькі, від початку дивилися на світ більш демократично, але поступово тема сильної всезнаючої влади в їхніх текстах поширюється, а експансіонізм сягає далеких планет (якщо почитати окремі розумування про наведення порядку на Землі й у космосі, наприклад, у романі «Хижі речі сторіччя», складається враження, що слухаєш сучасну путінську пропаганду).

Насправді, все якраз навпаки: це література, яку постійно зносило на публіцистичні узбіччя, підтримувала в головах уявлення, щодалі більше тиражовані в ЗМІ. Довгий час Борис Стругацький вів літературну студію, що дала старт багатьом сучасним російським фантастам. Це спадкоємці Стругацьких понаписували опуси на кшталт «Лондон должен быть разрушен», «Марс наш» чи «Война 2010. Украинский фронт».

Так, це назви сучасних романів, які друкують в Росії мільйонними накладами. Звісно, все це пропагандистське шумовиння – за кілька років уже й ніхто не згадає. Проте наявність подібних ідей у визнаних письменників, як-от Стругацькі, засвідчує глибоку хворобу, що століттями роз’їдає тіло тієї літератури.

Що б і хто б не казав, але література в Росії вже дуже давно, фактично, від початку свого існування, виконує замовну ідеологічну функцію. Від цієї «місії» не вбереглися навіть найвідоміші з-поміж їхніх письменників. У цьому випадку, літературознавець, як детектив Еркюль Пуаро, може посадити довкола тотальну більшість російських авторів й у кожного знайти вину: вони славлять владу, вони виправдовують вторгнення, вони, авторитетно хитаючи головами, повторюють «свобода – це рабство». Це не наш світогляд. Це зужитий світогляд. Надалі варто пам’ятати: брати до рук російську книжку – це брати «підозрілий предмет», можливо, бомбу, яка не розірвалася. Дайте знешкодити фахівцям або викидайте геть.

Источник: 0352.ua

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *