Живе по сусідству з Тернопільщиною та допомагає ЗСУ: історія ексросіянки, яка вивчала українську мову

Аліці Разнер 30 років, 23 з них вона прожила в Росії, а останні сім мешкає і працює у Львові, має посвідку на постійне проживання та займається волонтерством, пише Заход.Espresso.

Аліка народилася в 1993 році у невеликому місті Кіров, що в центральній частині РФ у сім’ї з єврейським корінням. В її родині завжди називали речі своїми іменами, не було ілюзій про країну, в якій живуть. Вона мешкала, вчилася і працювала в багатьох містах Росії: Санкт-Петербург, Москва, Ростов-на-Дону та інші. З юних років дівчина багато подорожувала та спілкувалас з різними людьми, що також формувало ії позасистемні погляди. У Львові вивчила українську мову і після 24 лютого 2022 року на 99,9% користується українською (лише з батьками балакає російською).

Аліка говорить про колективну відповідальність росіян за війну, яку оголосив Путін. Також вважає, що Росію може змінити хіба що розпад. Вона збирає кошти для ЗСУ. Через чітку позицію її колишні російські друзі вважають дівчину «українською націоналісткою», а спецслужби РФ одразу б затримали й посадили в тюрму, якби вона повернулася у Росію.

Розкажи, як ти вивчила українську мову?

Я почала вчитися говорити українською десь з кінця 2018 року. Це було пов’язано з новою роботою, коли почала працювати в книгарні «Книжковий Лев». До того могла в магазині щось купити, спілкуючись українською, але мій запас слів був дуже обмежений, бо побутова мова була російська. Не було потреби у вивченні української, та й ніхто не змушував. У книгарні теж не було проблем узяти на роботу російськомовну дівчину з російським паспортом. Та під час стажування я собі подумала, що це якось неправильно і нелогічно, коли в українській книгарні говоритиму російською. Тоді свідомо вирішила, що пора почати спілкуватися українською. Запасу слів було мало, але день за днем, читаючи книжку за книжкою, вже з весни 2019 року почала вільно говорити українською.

Скажу, що щелепа на початках дійсно втомлюється, бо інші м’язи використовуються.

Пів року знадобилося, щоб добре оволодіти українською. У подальшому у 80% випадках говорила українською, а з 24 лютого минулого року – на 99% українізувалася. Єдині люди, з якими я говорю російською, – це мої батьки.  

«В українців є розуміння загального контексту країни, а росіянам зручно жити в наративі страждання»

Чи стикалася з тим, що у Львові до тебе погано ставилися, бо ти росіянка?

Насправді вже давно не сприймаю себе росіянкою. Треба згадати це відчуття… Здається, що ніколи не відчувала цього стереотипного тиску. Я бачила, що він присутній, розуміла причини. До речі, у перші дні життя у Львові сіла на лавку біля пам’ятника Степанові Бандері і читала про нього, хто він є, щоб скласти своє враження. Я розуміла контекст, бо виросла в такій родині, де речі називали своїми іменами. Ми завжди знали, що нинішня ФСБ – це колишній НКВС і ГУЛАГи, ніколи не було ілюзій про країну в якій жила. Я завжди знала, що це за країна, яка це система.

У Львові не спостерігала утисків через своє коріння. Але це мій досвід і він не екстраполюється на досвід інших людей. Можливо, це так, бо я ніколи не наголошувала на тому, що з Росії. Не кричала про це і не ходила з прапорами, коли зверталися до мене українською, ніколи не казала, що не розумію. Просто завжди усвідомлювала, що це інша країна, зі своєю мовою, зі своїм контекстом. Усе, крапка. Жодних наративів про «братні народи» в мене не було. Мабуть тому не виникало відчуття, що щось не так. Могла якась старша пані запитати мене, навіщо я говорю російською. Хоча тут теж цікаво, бо у Львові є ж цілі квартали «асвабадителей», які отримали квартири в центрі міста після Другої світової. Ще стикалася з тим, що дехто проявляв меншовартість. Коли розповідала, що я з Росії, а мені говорили, що завжди хотіли в Пітер з’їздити подивитися. Це мені трішки дивним здавалося, особливо тут у Львові. Краще мріяти вже про Венецію, Лісабон, ніж про поїздку в Росію.