[ad_1]
Тернополянка Вікторія Колодій оприлюднила напружену та сповнену одкровень розповідь про свої відвідини найнебезпечнішого району Філадельфії, Кенсінгтону, де перебувають у великій кількості наркозалежні люди та наркоторговці.
Свою історію вона виклала на власній сторінці в мережі Фейсбук, закликавши читачів нікого не засуджувати.
«На другий день після приїзду нашої групи в Філадельфію, ми мали зустріч з Владикою Борисом Гудзяком і вечерю на парафії.
«Чи поїдете ви в Кенсінгтон?», — запитала мене Mariana Karapinka.
Я радісно погодилась, проводячи аналогію з Лондонським Кенсінгтоном. По моїй легковажній реакції Мар‘яна зрозуміла, що я не дуже розумію, на що погоджуюсь. В кінці вечора нам пояснили, що Кенсінгтон — це район наркоманів і наркоторгівлі. Сестра Теодора опікується цими заблудшими душами і щотижня їздить до них, щоб запропонувати їжу і предмети першої необхідності.
Охочих поїхати до наркоманів наступного дня виявилось 13 осіб. Ми мали інструктаж, суть якого полягала перш за все в…
Думаєте, я зараз напишу про безпеку? Ні, сестра Теодора просила нас про повагу до нещасних, просила бути ввічливими, розуміючими і толерантними до будь- яких прохань. Цим місце відвідують багато благодійників — приносять їжу, одяг, одіяла і теплі напої взимку, прибирають, намагаються навернути і допомогти. Поруч чергують поліціянти, які не втручаються в життя Кенсінгтона без зайвих потреб.
Існування району — негласна домовленість між містом і наркоманами та наркоторговцями — сидіть собі тихенько в гетто, не пхайтесь в місто, і ніхто вас не чіпатиме. Коли ми в‘їхали в Кенсінгтон, то ніби потрапили в трешовий фільм про небезпечні райони з зомбі.
Брудно, відсутність бізнесів на перших поверхах, десь церати замість скла в вікнах, навколо брудні люди з виразками на шкірі. Асфальт вкритий шаром сміття і ковпачків від шприців. Наркомани різного віку і статі.
Скручені навпіл тіла, які щойно вкололись. Зібрані групками люди — антисоціального вигляду і досить пристойні, що сидять, стоять, лежать, і як можуть спілкуються. Дехто носить шприци за вухом, як олівці. Обмін грошей на білий порошок, введення дози відбувається просто в тебе на очах.
Більшість худі, пересуваються повільно, ламано, як роботи, з пустими поглядами. Я бачила блідих з жовтим відтінком сидячих і лежачих людей, що виглядали мертвими. Ми підходили до наркоманів і пропонували їжу. Вони брали для себе і друзів, іноді просили замінити один сендвіч на інший, хоча всі набори були однакові. Солодкі вафлі, привезені з України, розійшлись дуже швидко — наркомани хочуть солодкого.
До нас підходили люди-тіні і просили тільки солодку воду. Окремою групою на газоні, в туристичних наметах, живуть сім’ї наркоманів. Стоять дитячі візочки, є газові пальники для приготування їжі. Але дітей я не бачила. Я ходила між наметами і пропонувала санітарні набори.
«Що там?», — запитав молодий чоловік.
«Зубна паста», — відповіла я.
«Давай. Хоча в мене немає зубів», — відповів з посмішкою.
Потім з’явився інший чоловік і дуже наполегливо просив щось незрозуміле. На галас підійшов супроводжуючий нас отець з парафії і пояснив, що він просить ліки від передозування, якими часто забезпечують тутешніх наркоманів. Я досі повертаюсь думками в той район, і осмислюю отриманий досвід. Інсайти наразі:
— Усвідомлення того, що коли ти не бачиш проблему, це не означає що її немає. Мабуть, в Україні вона така ж, тільки схована.
— Глибока повага до людей, які жертвують своє життя, допомагаючи викинутим безперспективним для суспільства людям абсолютно безкорисно, не чекаючи подяк ні з якого боку. Ці українці бачать очі Ісуса в очах загублених і як можуть допомагають тим, хто допомогти собі не хоче.
— Розуміння об’єму проблеми і бажання зрозуміти що робити, щоб люди не хотіли спробувати першу дозу. — Радість від порівняння свого життя і своїх перспектив з існуванням персонажів, яких я бачила.
— Контрастність того, що відбувається — цими вулицями щодня хтось їздить на роботу, возить дітей до школи, а в сусідньому районі спокійно працюють модні кав‘ярні і ресторани».
[ad_2]
Источник: 0352.ua